Як фіксований рівень прибутку стримує розвиток українських виробників безпілотників.
Нещодавно виповнилось два роки від офіційного запуску ринку безпілотників, що було ознаменовано прийняттям Кабміном відомої постанови 256. Наприкінці грудня більшість положень вказаної постанови уряд інтегрував у постанову 1275 «Деякі питання здійснення оборонних закупівель на період дії правового режиму воєнного стану». Серед національних виробників положення цих актів асоціюються передусім із правом на прибуток у розмірі 25% від виробничої собівартості.
Постанова 1275 та право на прибуток
Дія цих нормативних актів дійсно дала великий поштовх для розвитку ринку БпЛА: у 2024 році було законтрактовано та поставлено понад півтора мільйона безпілотників. Однак розвиток ринку відбувається значно динамічніше, ніж його правове регулювання. Пропоную зосередитися на ключових викликах, які залишились невирішеними в межах постанови.
Як фіксований прибуток стримує розвиток
Допустимий рівень прибутку у 25% від собівартості Кабмін вважає достатнім. Щобільше, порівняно з аналогічними моделями в країнах-партнерах (наприклад, у США рівень прибутковості оборонних підрядників може не перевищувати 5%), ця ставка виглядає щедрою. Проте для українських виробників ситуація складніша.
Через неритмічність державних контрактів (переважно короткострокових, не більше півроку) більшість виробників змушені витрачати прибуток не на модернізацію, а на попередню закупівлю комплектуючих — аби бути готовими до наступного контракту з обмеженими термінами постачання. Додатково, законодавчо заборонено включати до собівартості витрати на дослідно-конструкторські роботи (R&D), що не стосуються конкретного державного контракту. Тобто нові розробки виробник повинен фінансувати виключно з прибутку — який уже спрямовано на операційні потреби.
Це суттєво обмежує інноваційність навіть найуспішніших приватних компаній. Фундаментальні дослідження у військовій сфері — дорогі, ризиковані й тривалі. Наприклад, Bell Laboratories — ключовий науково-дослідний центр США XX століття — працював під егідою AT&T, регульованої монополії та оборонного підрядника. Незважаючи на статус приватної структури, Bell Labs мав змогу займатися дослідженнями, незалежно від прибутковості. Інший приклад — IBM, яка зросла завдяки довгостроковим оборонним контрактам. Держава брала на себе ризики, ініціативу і гарантувала ринку стартового клієнта.
Дилема локалізації: інвестиції vs прибуток
Норма про фіксований відсоток прибутку парадоксально зменшує мотивацію інвестувати у власне виробництво. Адже зниження собівартості, наприклад, з 16 тис. грн до 10 тис. грн, зменшує грошовий еквівалент прибутку з 4 тис. до 2,5 тис. грн. Це робить інвестиції в локалізацію — у виробничі лінії чи нове обладнання — економічно менш привабливими.
Особливо це критично в умовах, коли більшість комплектуючих імпортується з Китаю. Власне виробництво в Україні має бути стратегічною ціллю. Але цей процес потребує значних вкладень і фінансових гарантій. Тому компанії, які локалізують виробництво комплектуючих (у межах групи або окремо), повинні мати право на підвищену прибутковість. Наприклад, через гнучку шкалу, залежно від рівня локалізації.
Податковий дисбаланс
Ще одна бар’єрна норма — податковий дисбаланс: імпорт комплектуючих для державного контракту звільнений від ПДВ, натомість частина внутрішнього постачання — ні. Таким чином, вигідніше купувати іноземне обладнання, ніж українське, навіть якщо воно вже виробляється. Щоб виправити цю парадоксальну ситуацію, держава повинна або надати ПДВ-пільгу на внутрішні постачання комплектуючих, або обкладати ПДВ і імпорт.
Висновок
Ринок БпЛА — стратегічно важливий сектор оборонної промисловості України. Щоб він не перетворився на інструмент «точкових контрактів», а став системним драйвером інновацій і технологічного суверенітету, державі слід модернізувати модель ціноутворення та створити стимули для локалізації. Підвищення прибутковості для виробників, що інвестують у R&D та виробництво комплектуючих, — логічний і необхідний крок.