Рейс на межі фронту: як німецький ексвійськовий став волонтером в Україні
Міхаель Крегер, колишній німецький військовослужбовець, живе в Києві з 2018 року. 24 лютого 2022 року, коли почалося повномасштабне російське вторгнення, він не втік, а навпаки — почав активно допомагати. Відтоді він займається цим безперервно. Що ж його мотивує?
Ранній ранок, за кілька хвилин до п’ятої, східна околиця Києва. Ніч була гучною, як це часто буває. Сили ППО збивали російські безпілотники «Шахед». Зараз усе стихло. Руху на вулицях ще немає, адже комендантська година завершується лише о 5:00. Ми з Міхаелем прямуємо до вантажівки, кожен із паперовим стаканчиком кави, і сідаємо в кабіну.
Вантажний відсік автівки вщент заповнений гуманітарною допомогою. Дев’ять палет із продуктами харчування, засобами гігієни та одягом, а також каркаси ліжок, матраци, стільці та столи — загалом понад п’ять тонн вантажу. Більшу частину цієї допомоги ми веземо до гуманітарної організації в Павлоград на Дніпропетровщині, а решту — до Костянтинівки, що на Донеччині.
Павлоград — це стотисячне місто, яке стало прихистком для багатьох внутрішньо переміщених осіб із районів Донбасу. Люди тікали від війни та російських бомбардувань, втративши все. Здебільшого вони встигли покинути власні домівки лише з документами та кількома речами.
Костянтинівка розташована всього за кілька кілометрів від лінії фронту. Там люди, які ще не евакуювалися (переважно літні), живуть під щоденними російськими обстрілами, в умовах постійних відключень електроенергії, без водопостачання та опалення. Саме для мешканців цих двох міст і призначена наша допомога.
52-річний Міхаель Крегер уже три роки розвозить допомогу по Україні. Усе це він разом зі своєю дружиною-українкою Анною збирає в Німеччині. Організація Міхаеля називається «Direkthilfe-Ukraine» (Пряма допомога Україні), адже він особисто доставляє вантажі безпосередньо тим, хто цього потребує.
Я випадково познайомився з Міхаелем на початку літа 2023 року в потягу з польського Перемишля до Києва. Відтоді ми підтримуємо зв’язок. Іноді я збираю кошти на його поїздки або супроводжую його в рейсах як помічник.
О п’ятій годині ранку Міхаель запускає двигун. Попереду — 550 кілометрів дороги. Це близько семи годин чистої їзди, а з перервами на заправках та зупинками на блокпостах подорож затягнеться на всі дев’ять.
Поліцейський на блокпості при виїзді з Києва зустрічає нас привітно. Він махає рукою, дозволяючи рух, щойно чує слово «волонтери». Наші військові та правоохоронці на постах завжди доброзичливі. Вони часто дякують, коли дізнаються, що перед ними волонтер з-за кордону. Це звучить дуже зворушливо, ніби вони хочуть сказати: «Дякуємо, що не забуваєте про Україну і про нас».
Міхаель Крегер — не просто іноземець. Він родом із маленького містечка Барсель, що на північному заході Нижньої Саксонії, але з 2018 року вважає Київ своїм домом. До української столиці він приїхав заради кохання і залишився тут. Крім того, Міхаель зрозумів, що підприємцям у його сфері — фінансовому секторі — тут працювати простіше, ніж у Німеччині, тому й переніс штаб-квартиру своєї компанії до Києва.
Тривалий час він не заглиблювався в українську політику. Війна, яку Росія розпочала проти України у 2014 році, здавалася йому далекою. До 2022 року він жодного разу не був на сході країни. Проте настало 24 лютого.
На світанку того дня Міхаель та його дружина Анна прокинулися від звуків вибухів бомб і ракет. Тоді чимало іноземців поспіхом залишали Київ. Майже ніхто за кордоном не вірив, що Україна зможе вистояти проти російського агресора. Проте Міхаель не вагався. Він чітко вирішив: залишатиметься в місті стільки, скільки можливо. Поки російська армія не увійде в Київ — місто, яке за стільки років стало для нього рідним.
Раніше Міхаель дванадцять років служив професійним військовим та інструктором у Бундесвері. Він належав до елітного підрозділу ВМС, де бійців готували діяти самостійно в екстремальних умовах.
«Уранці 24 лютого я миттєво перемкнувся на “режим солдата”, — згадує Міхаель. — Намагався швидко оцінити ситуацію. Мій план був такий: виїжджати з Києва лише тоді, коли росіяни повністю оточать місто. На другий день великої війни в нашому будинку з’явилося оголошення про збір добровольців для оборони. Більшість мешканців уже виїхали. Я зголосився і швидко зрозумів, що ніхто з тих, хто залишився, не має жодного уявлення про тактику чи військову справу. Навколо були тільки літні чоловіки та жінки з дітьми. У той момент я усвідомив: я не можу просто взяти й кинути цих людей».
Міхаель допоміг організувати територіальну оборону у своєму мікрорайоні. Разом із місцевими жителями вони цілодобово патрулювали вулиці, облаштували пункт видачі їжі, питної води та медикаментів. За тиждень Міхаель відправив свою дружину та сина до Німеччини, у рідне місто в Нижній Саксонії.
«Психічний стан дружини сильно погіршувався через постійні обстріли, тому її потрібно було вивезти. Я організував їм евакуацію потягом до польського кордону, де їх зустріли мої знайомі й відвезли до Німеччини», — розповідає він.
Тоді ж із Міхаелем почали зв’язуватися німецькі друзі та колеги. Вони запитували, чим допомогти та що саме зараз потрібно підрозділам і цивільним. Продукти, медикаменти, перев’язувальні матеріали збиралися дуже швидко. Міхаель координував доставку до польського кордону, а звідти забирав усе вантажівкою, яку разом із водієм йому позичив знайомий.
«Це було в середині березня 2022 року, — ділиться Міхаель. — Тоді дорога від кордону до Києва зайняла у нас три дні. Через постійні російські обстріли доводилося робити величезні об’їзди. Першу допомогу ми привезли прямо у військовий госпіталь столиці. Це був мій перший рейс і початок усього. Я опублікував відео звіту в соцмережах і отримав купу нових запитів та пропозицій. Тож зупинятися вже не було сенсу. Я просто писав друзям, що саме потрібно: від речей до грошей на пальне. Тоді організації “Direkthilfe-Ukraine” ще не існувало, я діяв сам, на власний страх і ризик».
Перші тижні Міхаель курсував між кордоном і Києвом на звичайному мікроавтобусі. Проте швидко зрозумів, що возити допомогу на передову такими об’ємами неефективно: «Ти приїздиш у прифронтове село, а роздати можеш лише по банці консервів та пачці макаронів на руки».
Тому у квітні 2022 року волонтер на кілька днів з’їздив до Німеччини, щоб провідати родину та придбати власну вантажівку. Для цього він використав як пожертви, так і власні заощадження. Це був 12-тонний автомобіль, куди можна було завантажити до 7 тонн допомоги. На ньому він і повернувся до Києва.
Згодом друзі надали Міхаелю безкоштовні склади поблизу його рідного міста в Німеччині та безпосередньо в Києві. Так з’явилася благодійна організація Direkthilfe-Ukraine. Наразі логістика працює як годинник: допомогу збирають у Німеччині, вантажівками європейських перевізників доправляють на київський склад, а вже звідти Міхаель розвозить її по всій країні — від Одеси, Херсона, Кривого Рогу, Дніпра та Запоріжжя до Харкова й Донеччини.
Анна постійно перебуває в Німеччині, де займається менеджментом, пакуванням та паперовою бюрократією. Свій бізнес у Києві Міхаель передав в управління адміністратору, залишаючись пасивним власником.
«Особливість нашої роботи в тому, що ми привозимо тільки те, на що отримали попередній конкретний запит, — наголошує Міхаель. — У багатьох великих організаціях вантажі часто зникають десь на кордоні, і важко відстежити їхню долю. Ми ж працюємо за принципом “запит — доставка — звіт” і чітко знаємо, куди потрапила кожна коробка».
Загалом команда Міхаеля доставила в Україну вже понад 600 тонн гуманітарних вантажів. «Звісно, все починалося з моєї особистої ініціативи, але зараз це велика командна робота. Моя дружина Анна керує всіма процесами в Німеччині, волонтери там пакують і завантажують машини, а тут, в Україні, мені часто допомагають небайдужі люди з розвантаженням та логістикою».
Павлоград: тисячі тих, хто втратив дім
Вантажівка прибуває до Павлограда й повертає на бічну вулицю неподалік центру. Текст маршруту веде до складів волонтерського центру «Шива». Оксана Живаха та її команда вже чекають на нас. Міхаеля тут зустрічають як рідного — з обіймами та вигуками радості. За останні два з половиною роки він бував тут стільки разів, що вже й сам втратив лік цим поїздкам.
Оксана, вчителька за освітою, присвятила благодійності понад десять років. Від початку повномасштабного вторгнення вона почала опікуватися переселенцями у рідному Павлограді, а влітку 2022 року разом із донькою створила центр «Шива».
Павлоград розташований приблизно за 120 кілометрів від лінії фронту. Місто періодично зазнає ракетних ударів та атак дронів, проте сюди не дістає ворожа артилерія. Для людей, які тікають із самого пекла бойових дій на Донбасі, Павлоград стає першим безпечним хабом. Хтось їде далі на захід, а хтось залишається тут. Зараз у місті постійно проживає близько 30 тисяч внутрішньо переміщених осіб — це фактично третина від довоєнного населення міста. Переважно це жінки, діти та старенькі.
Цього разу Міхаель привіз шість палет із продуктами та гігієнічними наборами: молоко, борошно, макарони, цукор, дитяче харчування, підгузки, мило й шампуні. Також у вантажі — 30 матраців, інвалідні візки, ходунки та дитячі ліжка. Близько двадцяти місцевих волонтерів швидко розбирають припаси.
Матраци видають одразу — людям, які стояли в черзі за списками. Багатьом із них ніяково стояти тут. «Буває, що після евакуації люди тижнями сплять просто на ковдрах на підлозі або в спальниках», — каже Аліна, донька Оксани.
Це і є справжнє обличчя російської війни, яку Кремль цинічно називає «визволенням». Це «визволення» просто знищує мільйони життів, руйнує родини, позбавляє людей роботи, майна та планів на майбутнє.
Ми робимо фото вантажу для донорів із Німеччини. Оксана та її команда щиро дякують за підтримку, а потім запрошують до столу. Аліна традиційно приготувала для гостей гарячий борщ та пиріжки з капустою.
За обідом розмовляємо про ситуацію в місті. «Нормально», — з посмішкою відповідають волонтери. Це слово в Україні зараз чути повсюди. Проте за цим «нормально» криється те, що неможливо перекласти жодною іноземною мовою. Українці говорять «нормально», коли насправді все шкереберть, але вони просто втомилися скаржитися. Вони знають, що Росія прагне їх знищити, і стикаються з цим жахом щодня. На очах часто бринять сльози, але скарг ви не почуєте.
Ближче до вечора ми йдемо відпочивати. «Ну що, — коротко каже Міхаель, — завтра виїзд о 5:30 ранку».
Костянтинівка: за крок від Бахмута
Наступного ранку ми тримаємо курс на Костянтинівку. Це місто у західній частині Донеччини розташоване впритул до лінії фронту. Пейзажі за вікном стають дедалі страшнішими: розбиті заводи, підірвані мости, спалені багатоповерхівки та приватні будинки. Жахливо усвідомлювати, що Росія не планує зупинятися і прагне буквально зрівняти Україну з землею, метр за метром.
Ми їдемо мовчки. Раптом Міхаель перериває тишу: «Нам потрібно, щоб усе це побачили наші західні політики». Трохи згодом додає: «За всі ці руйнування та тисячі смертей Захід, і зокрема Німеччина, теж несуть відповідальність. Якби Україні дали всю необхідну зброю з перших днів, росіян би швидко вигнали з країни. Натомість їм дали час окопатися, підвезти техніку та закріпитися. Тепер ми маємо те, що маємо».
За кілька кілометрів до міста в небо злітає стовп чорного диму. Як дізнаємося згодом, це був приліт керованої авіабомби (КАБ) у східному районі. У Костянтинівці майже не лишилося цілих споруд. Вікна всюди забиті фанерою або ДСП, навколо суцільні руїни. Місто повторює трагічну долю Бахмута, Авдіївки та Курахового.
Ми під’їжджаємо до гуманітарного пункту Ольги Завертаної. Колись це був звичайний магазин господарчих товарів та автозапчастин, а сьогодні — склад допомоги. Міхаель розвантажує тут продукти, засоби гігієни, медичні халати, перев’язувальні матеріали та постільну білизну для шпиталів, а також захисну форму та спецобладнання для місцевих пожежників ДСНС.
Допомагають розвантажувати машину волонтери з команди Ольги — літні жінки та чоловіки, які не підлягають мобілізації. З боку Часового Яру без упину гримить артилерія. Раптом лунає глухий потужний вибух, і повітрям проходить легка вибухова хвиля. Люди на мить озираються, але, не побачивши диму поруч, спокійно продовжують тягати коробки. Вони звикли.
Ольга пригощає нас млинцями, викладає на стіл сир, ковбасу та свіжі овочі. На запитання про те, як їй живеться під постійними обстрілами, вона тихо відповідає: «Потихеньку». Це ще одне слово, що демонструє титанічне українське терпіння. Воно означає: «Важко, але прорвемося».
Евакуюватися Ольга не хоче, попри смертельну небезпеку. Разом із нею тут залишається син із інвалідністю. Жінка отримує мізерну пенсію, їхати їй нікуди, та й тут на неї чекає робота. Її зошити списані тисячами імен місцевих жителів, які виживають лише завдяки цим поставкам. Ольга веде ретельний облік і зазначає: «Багато хто думає, що ті, хто лишився тут — це “ждуни”, які чекають на Росію. Це абсолютно не так. Ми — патріоти України. Просто нам немає куди йти, а тут я потрібна людям. Буду залишатися, доки зможу».
Час підтискає. Нам необхідно встигнути повернутися до Києва до початку комендантської години, адже вже наступного ранку машину знову завантажуватимуть для наступного рейсу. Ми швидко прощаємося і рушаємо в зворотну дорогу.
Попереду 700 кілометрів і майже 10 годин у дорозі. За три роки волонтерства Міхаель намотав дорогами України десятки тисяч кілометрів. Його життя перетворилося на суцільні гуманітарні рейси. У першу зиму повномасштабної війни вони з дружиною зібрали й запакували 500 різдвяних подарунків для українських дітей, причому Міхаель сам переодягався у Санта-Клауса, щоб порадувати малечу. Другої зими подарунків було вже 1000, а цієї — 2500. Крім того, він кілька тижнів працював волонтером на евакуації поранених бійців із передової до шпиталів. Коли він приїздить до Німеччини, то не відпочиває, а їздить містами, збираючи речі та кошти на паливо у донорів. За весь цей час вони з дружиною вирвалися у відпустку лише на кілька днів.
Навіщо іноземцю все це потрібно?
Міхаель згадує весну 2022 року, перші тижні після деокупації Київщини. Тоді він поїхав у понівечене село за 120 кілометрів від столиці. Дороги були розбиті, мости підірвані, шлях зайняв понад 10 годин.
«Ми ночували на підлозі в сільраді. Зранку зійшлися місцеві, слухняно чекали своєї черги на отримання їжі. Жінки плакали й розповідали жахливі речі: про дітей, яких росіяни застрелили просто під час гри на вулиці, про чоловіка, якого переїхав танк… Просто заради розваги, через звірячу жорстокість. Таке неможливо забути або пробачити», — Міхаель на хвилину замовкає, дивлячись на дорогу.
Потім впевнено додає: «Зрештою, Україна стала моїм домом. Тут моя дружина, наші друзі, наша квартира й усе наше життя. Це природне відчуття — ти просто хочеш захищати свою країну та свій народ. Ти не можеш сидіти склавши руки».
Джерело автора тексту та фото