До колись тилової Костянтинівки наближається фронт – армія РФ наступає зі сходу, півдня і заходу. Місто атакують дрони й авіація. Як поліцейські евакуаційної групи “Білий янгол” вивозять звідти цивільних – репортаж DW.
Дорога до Костянтинівки лежить через коридор із антидронових сіток. Ми їдемо із поліцейськими евакуаційної групи “Білий янгол”. Геннадій Юдін, керівник “янголів” на Донеччині, веде броньовану автівку, обладнану РЕБ-системою – для захисту від FPV. Крім того, поліцейські озброєні помповими рушницями – для протидії дронам на оптоволокні, які вже залітають у місто.
Поліцейські щодня вивозять з Костянтинівки людей. За інформацією місцевої адміністрації, тут лишилось орієнтовно 8,5 тисячі мешканців із колись 67-тисячного населення. Через постійні атаки російської армії тут ледь не щодня є загиблі й поранені. Тож влада закликає цивільних евакуюватись.
Порожні вулиці
На узбіччі – згорілі автівки. Серед міської забудови – протитанкові їжаки, бетонні тетраедри і колючий дріт. З-за парканів видно пошкоджені обстрілами будинки, на їхніх подвірʼях квітнуть клумби. Де-не-де біля воріт стоять пакети зі сміттям – так, ніби комунальники мають це вивезти.
Поліцейські блукають містом у пошуках потрібної адреси. Спитати нема кого – люди виходять надвір хіба що в нечисленні магазини, що досі працюють. Зрештою, поліцейські знаходять потрібну адресу – тут живе самотній дідусь.
“Я не знаю, я не бачу”, – розгублено відповідає він правоохоронцям, які шукають його документи і речі. Поліцейський Дмитро бере незрячого дідуся за руку й виводить з подвір’я. Під ногами шурхотить бите скло і гільзи. “Ми – “білі янголи”. Зараз вивеземо вас у безпечне місце”, – пояснює Дмитро, саджаючи дідуся до автівки.
Наступну адресу вдається знайти теж не з першого разу. Поліцейські наполегливо сигналять і гепають по воротах. Дмитро перестрибує паркан, аби постукати у двері й вікна, але ніхто не відчиняє. Ще вчора двоє жінок, які тут мешкають, просили їх евакуювати. Поліцейські припускають, що жінки вже виїхали самі.
За спостереженнями Геннадія, протягом останнього тижня евакуація з Костянтинівки пожвавилась. “Людей більше лякають не дрони, а авіація. Коли вони бачать, як складаються будинки. Коли не допомагає ні підвальне приміщення, ні правило двох стін”, – пояснює він.
Терикони в Торецьку
Російська армія намагається оточити Костянтинівку – вона рухається на місто від Часового Яру, Торецька і Покровська. Торецькі терикони видно з південної околиці Костянтинівки. Тут мешкає бабуся, яка також просила про евакуацію.
Поліцейські застають її вдома разом із родичкою. Втім, бабуся відмовляється їхати – скаржиться на високий тиск і блювання. “Пів години – і ви в лікарні, – вмовляє її поліцейська Настя. – “Швидка” сюди точно не доїде”.
Бабуся питає, скільки сумок можна взяти із собою, і просить поліцейських приїхати пізніше. Настя терпляче записує мобільний номер, хоч і не певна, що вони зможуть приїхати сюди знову. “Ви ж бачите, яка тут ситуацію. Тут дрони літають”, – каже її напарник Максим.
“Білі янголи” вже звикли до таких ситуацій. Цей екіпаж евакуює цивільних з часів російського наступу на Авдіївку. Відтоді місія поширилась на всю Донеччину. Поліцейські досі їздять у Покровськ – учора вони забрали звідти тіла двох загиблих, розповідає Геннадій. Одного дістали з автівки, в яку поцілив дрон, другий помер удома. Його донька попросила поліцейських забрати тіло, аби поховати батька по-людськи. Останнім часом померлих там ховають просто на вулиці. Геннадій нарахував 22 такі могили із тілами або рештками 25 людей. Він сподівається, що всіх їх вдасться перепоховати.
Кожна поїздка небезпечна. Учора в Покровську, коли поліцейські несли тіло до автівки, неподалік влучив дрон і уламок зачепив коліно Дмитра. У лікарні йому зашили рану, і вже сьогодні поліцейський знову на евакуації.
Сусіди
Дорогою до наступної адреси натрапляємо на підбитий автобус, біля нього – букет свіжозрізаних троянд. Кілька днів тому тут загинув водій, пасажир дістав поранення. Відтоді містом перестали курсувати автобуси.
На східній околиці Костянтинівки – Бахмутська вулиця, що веде до Часового Яру. Тут живе самотній літній чоловік на ім’я Віктор. Від уже зібрав сумки, втім просить поліцейських трохи зачекати – хоче вдягнутися. Зрештою чоловік виходить на подвірʼя, за ним тягнеться шлейф одеколону. На гудіння дрона він реагує спокійно. “То наш”, – переконаний чоловік.
Поки він переносить до автівки свої сумки, його сусіди, подружжя пенсіонерів, помічають поліцейських. На лавку біля воріт господарі виносять чашки і чайник із чаєм. Не каву, бо кавоварку вже спакували, пояснює чоловік на імʼя Валерій. Подружжя теж виїжджатиме, але трохи пізніше.
“Думали, що щось зміниться, а воно все гірше й гірше”, – зітхає жінка на ім’я Наталя. “Страшно”, – погоджується Валерій. Їхній паркан і вікна пошкодив нещодавній обстріл. Світла і води немає, газ ще є, зв’язок ледь-ледь пробивається. В обладміністрації ситуацію в Костянтинівці називають “на межі гуманітарної катастрофи”.
“Ви тут обережно, під дерева ховайтесь”, – радить Валерій.
Евакуація до Москви?
За наступною адресою – самотня бабуся. Згорблена, вона поволі виходить на ґанок. Поліцейські допомагають їй виносити з хати торби, торгуючись щодо кожної з них – адже в машині вже обмаль місця. “У пріоритеті – люди. Нам не буде де сісти”, – нагадують поліцейські.
Уже в машині бабуся питає, чи вони з Москви. Ймовірно, вона подумала, що це росіяни, які увійшли в місто. “Так, – жартує Дмитро. – Тому ми до вас так довго їхали”. Втім, ніхто із евакуйованих не сміється.
Машина рушає далі, в центр міста. Минаємо зруйновану будівлю залізничного вокзалу. На вцілілій стіні ще можна прочитати напис англійською – “Ми просимо небагато, нам треба лише артснаряди й авіація, решту ми зробимо самі”.
У районі вокзалу на евакуаційну групу чекає чоловік середнього віку в компанії великого переляканого пса. Чоловік радий бачити поліцейських і одразу ж біжить по свої сумки до квартири. Пес – за ним.
Світ за очі
Чоловіка звати Сергій. У квартирі, серед сумок, плаче його сестра Тетяна – вона не хоче їхати. “Збирайся”, – не витримує чоловік і починає кричати на сестру. За сценою спостерігають поліцейські.
“Я сам – із Авдіївки, – береться за свій звичний аргумент Геннадій. – Вас ніхто не образить”. Тетяна вагається. “Ми хоча би разом будемо, а тут ти – сама, – трохи лагідніше звертається до сестри Сергій. – Ну що ти плачеш? Збирайся”. Зрештою жінка бере вже спаковану сумку й іде до автівки.
“Люди відмовляються від евакуації через страх про майбутнє – куди їхати і як далі жити, – із розумінням і співчуттям пояснює нам Геннадій. – Цей страх перемагає навіть страх смерті, і люди залишаються під обстрілами”.
Майбутнє евакуйованих дійсно невизначене. Поліцейські передають їх волонтерам, а ті повезуть до тимчасового притулку в Павлограді на Дніпропетровщині. Там їм допоможуть із оформленням переселенських виплат, яких навряд чи вистачатиме на оренду житла у відносно безпечних містах Дніпропетровської області. “Їду світ за очі”, – знизує плечима один із евакуйованих, літній чоловік на імʼя Віктор.
А “Білі янголи” повернуться до Костянтинівки – аби забрати ще двох жінок, яким не вистачило місця в автівці.