Шукає маму, готується до операції на оці та плете маскувальні сітки для ЗСУ. 13-річний Олександр Радчук із Маріуполя, якого бабуся привезла додому в Україну з окупованого Донецька, розказав, як повернувся до мирного життя. Зараз вони, разом з іще двома дітьми жінки, живуть у селищі Дружба Ічнянської громади, що на Чернігівщині. Хлопчик встиг побувати у Швейцарії та Нідерландах, де розказав про пережите та просив зупинити війну, а нині – готується до нових поїздок. Подробиці – у матеріалі.
Рік після полону
Минув понад рік, як Людмила Сірик поїхала на територію так званої “ДНР” та забрала із російського полону свого онука Олександра Радчука.
“Повернувся, мене тепло зустріли. Я дружу із одним хлопчиком, Олексій звати. Він на рік менше мене. Ми з ним гуляємо. Він приходить до мене. Ми ходимо і плетемо сітки для військових. Став більш хоробрий, менше всього боюся. Рішення більш дорослі став приймати, обдумувати все”, – каже Олександр.
За цей час Саша двічі був за кордоном: у швейцарському Давосі на Всесвітньому економічному форумі та у Нідерландах. Там він розповів, що йому довелося пережити, просив зупинити війну та повернути додому його маму – Сніжану Козлову.
“Розказав свою історію, що зі мною відбулося. Щоб світ побачив, що росіяни не такі вже хороші. Мене там вислухали, підтримали, і я із Борисом Джонсоном фотографувався”.
Бачив маму майже два роки тому
Людмила Сірик, бабуся Олександра, переглядає у телефоні фотографії й згадує свою дочку Сніжану – маму хлопчика:
“Дивишся на ту фотографію 150 разів на день: “Де ти? Ну де ти?” Ну, в кого мені спитати? Де ти? Як тобі, чи жива? Де тебе шукати, не знаю”.
Востаннє Сніжану Козлову бачив її син Саша. Це було майже два роки тому у фільтраційному таборі селища Безіменне Маріупольського району. Туди їх відвезли росіяни після того, як госпіталь з українськими військовими здався у полон.
“Мама сказала, що вона повернеться до мене. Я знаю, що вона повернеться і пробую шукати: в інтернеті заходжу (там пошук зниклих), в телеграмі. Дивлюся – немає”, – говорить Олександр.
Людмила Сірик додає:
“В неї ж нема документів. Як вона поїхала туди, то позабирала, а як були у тому домі, то так і залишила. У телефоні, що у неї було, що у нього – телефон забрали. І вона залишилася без нічого. Думаю, жива, але хтозна. Вона така в мене наче і бідовенька. Ну, Бог його знає… Мені зараз моторошно. Уже бачу, що вони дуже агресивні поробилися. Як вони при дітях стріляли у батьків. Може, і це так само. Чи неправильно подивиться, чи десь щось може сказати… Я вже і не знаю, що мені думати. Два роки нічого не чути. Не знаю”.
Людмила Сірик за цей час написала десятки листів у всі можливі інстанції та продовжує пошук своєї доньки. Зі слів жінки, у списках полонених Сніжана рахується під номером 972. Людмила припускає, що там її можуть тримати через роботу в ЗСУ та допомогу українським військовим.
“Мене питають, чи вона є віськовослужбовицею. Ні, вона не є військовослужбовицею, вона просто працівниця ЗСУ. Багато людей із цієї частини перевилися у Маріуполь. Вони там служили, їй допомагали. Я само собою їй слала посилки. Військові їй пряники заносили, картоплю, продукти. І ото вона до них постійно зверталася”, – говорить Людмила.
Око, травмоване уламком
7 лютого Олександру мають зробити чергову операцію на оці. Травму він отримав від потрапляння уламка, коли рятував з-під обстрілів трирічну сестричку Вікторію. Хлопець каже, що на ушкоджене око бачить все розмито, лише світло.
“Йому треба іще одну операцію. У нього як був введений силікон, дак він за цей час розкришився. Його треба почистити, помити і зробити операцію. Як силікон був, дак він хоч два пальці бачив, ну, а зараз вже нічого не бачить. Але пообіцяв, що бачитиме”, – каже Людмила.
Сашко готується до нових поїздок за кордон: у Латвію та США.