Він все життя за кермом
В транспортний відділ Аптечної мережі 9-1-1 Максим прийшов 16 липня 2021 року. І з того часу залишається на своєму робочому місці. «Я ніколи не відмовлюся везти товар туди, де стріляють, бо розумію, наскільки людям зараз потрібні ліки. Якщо жінки-фармацевти там працюють, то невже ми, чоловіки, маємо право боятися?» – каже Максим Рубан.
Максим народився і виріс в Сумах, але 17 років тому переїхав до Харкова і тепер вважає Харківщину своєю батьківщиною. Тому і взяв на себе один з найскладніших напрямків – Шевченкове, Борова, Липці, Циркуни, Слатине, Козача Лопань, Куп’янськ-Вузловий, Ківшарівка…
Харків бомблять! Повертайся!
24 лютого 2022 року вночі Максим виїхав у Полтаву – планувався звичайний робочий рейс.
«Ледь встиг доїхати до Люботина, як о 5-й ранку зателефонувала дружина: «Нас бомблять! Дуже страшно! Повертайся!» Подзвонив своєму начальнику і запитав, що відбувається в Харкові. Він сподівався, що то військові навчання і все швидко закінчиться. Але дозволив повернутися».
Максим з родиною мешкав в районі ХТЗ, на який росіяни скидали бомби вдень і вночі. Зачекали до початку березня, але обстріли лише посилювалися, і родина прийняла рішення виїхати. Чоловік відвіз своїх на кордон з Польщею і повернувся. Розумів, що потрібен тут. На нього чекала робота, адже чимало водіїв звільнилися.
Дорога в пекло
17 березня 2022 року ворожа ракета зруйнувала «Аптеку оптових цін» в Козачій Лопані. Максиму доручили поїхати туди і вивезти те, що залишилося. «Мене попередили, що там загинули наші працівники і ще багато місцевих. Що обстріли там майже не припиняються – всього ж 2 кілометри до кордону з росією. Я був морально готовим, але все одно досі пам’ятаю кожний уламок в тій аптеці. Коли уявляв собі наших дівчат, які зустріли тут смерть, серце стискалося. А потім ще дізнався, що одна з них була з донечкою…»
Так для Максима Рубана розпочалися воєнні будні. Переганяв машини з Харкова у Київ та Ужгород, разом з іншими хлопцями вивозив меблі і залишки товару зі зруйнованих та зачинених аптек. А коли у вересні звільнили Куп’янськ, Ізюм та інші міста і села Харківщини, проклав дорогу в об’їзд туди.
Нові маршрути і нові випробування
В Куп’янськ, Борову та Ізюм до війни дорога з Харкова займала кілька годин. Але після деокупації довелося прокладати нові маршрути: дороги понівечені вирвами від снарядів, мости зруйновані.
«Щоб дістатися туди, доводилося їхати через Донецьку область. Коли починався обстріл, я притискався до керма і намагався збільшити швидкість. Але це не завжди вдавалося. Від доріг мало що залишилося, потрібно було дуже уважно слідкувати, щоб не потрапити у вирву. Більше року так їздив, 6 разів потрапляв під обстріл. Нібито вже й звик, але одного разу було так страшно, думав, вже кінець. Я привіз товар в аптеку в Куп’янську-Вузловому, почав заносити коробки, і тут прильот поруч. Вибухова хвиля наздогнала біля дверей аптеки: коробку з товаром вирвало з рук, я ледь втримався на ногах, сильно травмував руку. Добре, що дівчата вибігли з аптеки і перев’язали.
Мої «воєнні рейси» тривають. Де я тільки не був, навіть в Святогірськ привозив товар. Щоправда, зараз в Куп’янськ-Вузловий ми не їздимо, доставку здійснює місцевий перевізник. Але й без того вистачає ризиків – Харківщину ворог не полишає у спокої».
В Максима два брати. Один пішов воювати в перші дні повномасштабного вторгнення, другий теж – волонтер.
«Я теж долучився і став волонтером БФ “За європейське майбутнє”– у вільні від рейсів дні їду на фронт власною машиною, щоб доставити ліки, продукти, воду, засоби гігієни. Особливим попитом користуються вологі серветки – я їх закуповую сотнями пачок, розлітаються, як гарячі пиріжки. Душ для хлопців на «нулі» зазвичай велика розкіш, тому намагаюся допомогти, чим можу. Возив у Куп’янськ, коли там йшли бої, під Бахмутом був кілька разів. В частині, де воює мій брат, мене добре знають і замовляють потрібне.
Вважаю це своїм обов’язком, адже звик допомагати людям. Навіть не уявляю, як після Перемоги житиму без цих рейсів в «гарячі» точки, – сміється Максим і прощається. – Дорога кличе, на мене чекають в Циркунах».